Цап та баран

Був собі чоловік та  жінка, мали вони цапа та барана. І були ті цап та баран великі приятелі – куди цап, туди й баран: цап на город на капусту – і баран туди, цап у сад – і баран за ним.

• ох, жінко, – каже чоловік, – проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться.
• А збирайтесь, цапе й баране, собі абикуди, щоб вас не було у мене в дворі!

Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили собі торбу та й пішли.

Ідуть та ідуть. А посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та не сміливий, а цап сміливий, та не дужий:

• бери, баране, голову, бо ти дужий!
• Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий!

Узяли вдвох і вкинули в торбу.

Ідуть та ідуть, коли бачать – у полі горить вогонь.

• Ходімо туди, там переночуємо, щоб нас вовки не зїли!

Приходять туди, аж то три вовки кашу варять. Нічого робити. Вітаються:

• А здорові, молодці!
• Здорові! Здорові!.. – зраділи вовки. – Ще каша не кипить – м’ясо буде з вас.

Тут цап злякавсь, а баран давно вже злякався. Цап надумавсь:

• А подай лишень, баране, оту вовчу голову!

Баран і несе.

• Та не цю, а подай більшу! – каже цап.

Баран знову цупить ту саму.

• Та подай ще більшу!

Тут уже вовки злякались; стали думати гадати, як звідси втікати. «Бо це, – кажуть, – такі молодці, що з ними й голови збудешся, – бач, одну по одній вовчі голови тягають!

Один вовк і починає:

• Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, на нічим долить, – піду я по воду.

Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» А других став його дожидати, думати-гадати, як би й собі відтіля втікати:

• Е, вражий син: пішов тай сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку!

Як побіг, так і не вернувся. А третій сидів-сидів:

• Ось піду лишень, я так я їх прижену!

Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап і каже до барана:

• Ох, нум, брате, скоріше хапатись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня забратись. – Поїли швиденько, та тільки їх і бачили. А тим часом роздумавсь перший вовк:
•  Е, чи не сором нам трьом та цапа й барана боятися! Оссь ходімо, ми їх поїмо, вражих синів!

Прийшли, аж ті добре справлялись, давно вже од казана убрались, як побігли та на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана догнати.

Йшли, йшли і найшли їх на дубі. Цап сміливіший – ізліз аж на верх, а баран несміливий – то нижче.

• От лягай, – кажуть вовки ковтунуватому вовкові, – ти старший, то й ворожи, як нам їх добувати.

Ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить! Не втримавсь, як упаде, та на вовка! Цап  – сміливий,  не став роздумувати, як закричить:

• Подай мені ворожбита!
• Вовки як схопилися, аж пил по дорозі закурився. А цап та баран пішли в поле, зробили курінь та й живуть там.