Коза-дереза

Були собі дід та баба. Поїхав дід у ярмарок та й купив собі козу.

Привіз її додому, а рано, на другий день, посилає дід старшого сина ту козу пасти.

Пас, хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

• Кізонько моя мила, кізонька моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
• Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла.

От дід розсердився на сина, що він погано худобу доглядає, та й прогнав його.

На другий день посилає другого сина – меншого. Пас, пас хлопець аж до вечора та й став гонити додому.

Тільки став до воріт догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

• Кізонько моя мила, кізонька моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
• Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!

От дід і того сина прогнав.

На третій день посилає вже жінку.

От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала догонити до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:

• Кізонько моя мила, кізонька моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
• Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!

От той дід так уже розсердився, прогнав і бабу.

На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:

• Кізонько моя мила, кізонька моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
• Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!

От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикові хатку, – вона туди вбігла та й заховалась на печі.

От прибігає зайчик, коли чує – хтось є в хатці. Зайчик і питається:

• А хто, хто в моїй хатці?

А коза сидить на печі та й каже:

Я коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету, –

Тут тобі й смерть!

От зайчик злякався, вибіг із хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:

• Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
• Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?

А ведмідь:

• От я його вижену!

Побіг до хатки:

• А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

Я коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету, –

Тут тобі й смерть!

Ведмідь і злякався.

• Ні, – каже, – зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь.

От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:

• А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
• А як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?

А вовк:

•  От я його вижену!
•  Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.
• Отже, вижену!

Побіг вовк до хатки та й питається:

• А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

Я коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету, –

Тут тобі й смерть!

Вовк ізлякався.

• Ні, – каже, – зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь.

Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:

• А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
• Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?

А лисичка:

• От я його вижену!
•  Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав – не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!
• Отже, вижену!

Побігла лисичка до хати та:

• А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

Я коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету, –

Тут тобі й смерть!

От лисичка теж злякалась.

• Ні, – каже, – зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь.

Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче.

Коли це лізе рак-неборак та й питається:

• Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
• Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?

А рак:

• От я його вижену!
• Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!
•  Отже, вижену!

От поліз рак у хатку та й питається:

• А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

Я коза-дереза,

За три копи куплена,

Півбока луплена.

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету, –

Тут тобі й смерть!

А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:

А я рак-неборак,

Як ущипну – буде знак!

Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати – побігла, тільки видно!

От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує!

Та й став жити в своїй хатці.